Отчет о поездке в Индию в 2008

МАРШРУТ: Делі - Джайпур – Баратпур - Фатепур Сікрі – Агра - Гуальєр - Орча – Каджурахо - Сарнас - Варанасі - Мірік - Даржелінг – Генток - Калькутта - Бабунешвар - Пурі - Конарк - Делі. 
ТРИВАЛІСТЬ: повних 24 дні, не рахуючи перельоту.
БЮДЖЕТ: 700 доларів на двох + авіаквитки.

Переліт:
Київ-Делі В літаку було десь місць зі 170, а людей неіндусів летіло 12 (принаймні стільки я змогла нарахувати). Всі інші летіли з Торонто, а в Києві робили пересадку. В чалмах, повні і стрункі. Індія вже тут нас зустрічала. А хтось їхав додому провідати родичів. Я вперше сиділа посередині салону. Коли мій чоловік піднявся зі свого місця, я раптом відчула багато місця в себе, і відразу ж помітила кнопочки радіо та телевізору. Одягла навушники і слухала музику, часом поглядаючи на екран. А перед очима були малі, яких ми сьогодні віддали бабі… вийшла родина з дому, хлопці щасливі – тато і мама разом з ними гуляти вийшли, це рідкість, - і в один момент підходить баба, під’їжджає таксі, і дітей садять на руки бабусі в таксі… тоді вони зрозуміли, що батьки кудись їдуть і їдуть на довго… Змінити вже щось не можна… і ці погляди, які вони залишили на згадку… різали серце.
Прилетіли ми пізно ввечері, без чогось там до півночі. Водії «тук-туків» (триколесні моторні машинки) заполонили нас ще в приміщенні аеропорту, хоча туди без квитків заходити не можна. Ми зробили чендж 100 доларів (курс виявився таким же, як і по всій країні). Вийшли з аеропорту, знайшли автобус, шофер якого поклявся нам, що відвезе до потрібної вулиці. Всіх порозвозив, нас завіз кудись, що ні світла, ні людей, ні машин. Правда, потім спеціально для нас подзвонив водію «тук-тука», який мав за 10 рупій (1 гривня) відвезти нас до готелю на нашій вулиці. Цей водій привіз нас хтозна куди. Ми вимагали нашої вулиці, водій англійську знав погано, попросив допомогу у перехожого, а той почав казати, що на тій вулиці місць в готелях немає, бо фестиваль, і цей водій відвезе нас до іншого готелю, ми наполягали, цей перехожий почав кричати на водія з вимогою, щоб той віз нас у свій готель. Віталік знав, що необхідна нам вулиця розташована поряд із залізнодорожним вокзалом, куди ми і змусили нас відвезти. Водій навіть відмовився брати 10 рупій, хоча я їх йому-таки всунула. Вже звідси дорогу ми знайшли самі, обходячи багато численних сплячих індусів. Я знала, що побачу багато що нового, тому і не дивувалася. Я була готова. В готелях було достатньо вільного місця, залишилось тільки вибрати недорогий і нормальний номер. Готелі тут фактично однакові, та за номер хочуть різні ціни. Треба торгуватися. Ми знайшли номер за 300 рупій (30 грн). Номер весь в мармурі. Прийняли душ і повлягалися спати. З завтрашнього дня починаємо дивитися Індію…
День 1: Делі
Ще за київською звичкою ми поспали до 9 години. Потім ми набудемо іншу: вставати до 6 ранку, лягати до 20-21 години, і отримувати від цього режиму задоволення. До речі, навіть в Києві вже захотілося ввести такий режим. Час від часу його порушуючи, але ж… Зібрали речі і залишили на ресепшені. Хотілося щось з’їсти, але запах від вуличних точок з їжею вбивав бажання на корню. Та й фруктів обсяги і зовнішній вигляд робили все, щоб ми надали їм перевагу.
Прогулянка Делі розпочалася… Лахорські ворота Лал Кіли, Діван-і-Хаз, Сади чарбаг, Яма Масід (Джамі Масжід)…
В якийсь момент ми вже вирішили їхати до Воріт Індії, взяли велорикшу, який, хоч і не був задоволений з тієї ціни, яку ми йому готові були заплатити, та відвезти погодився. Привіз, говорить, що це те місце, яке ми шукали. З’ясувалося, що ні, до того місця ще потрібно їхати. Але тут же був вхід до Делійського центрального парку. Тому ми вирішили погуляти і в ньому. А заодно і трошки я поспала, зручненько розташувавшись на Віталіку, а він, в свою чергу прямо на траві. Благо, морально вже були готові до цього.
Після парку вирушили до Воріт Індії, недалеко від якої є автостанція, де ми і придбали 2 квитка до Джайпуру на автобус, який виїжджав з Делі опівночі, а до Джайпуру мав приїхати о 5 годині ранку.
До «владного» комплексу (Палацу британських віце-королів (де зараз розташована резиденція Президента Індії Раштрапаті Бхавану), будинку Парламенту країни – Сансад Бхавану та інших адміністративних будинків неоколоніального стилю) йшли від Воріт широким проспектом Раджпат.
Цього дня ми проїхалися в Делійському метро, поєднуючи приємне з корисним. В метро пропускають після огляду спеціальною службою. Фотографувати не дозволяють, але ж ми знайшли таку можливість. Метро сучасне, гарне і, як для Індії, недешеве. Там квитки коштують в залежності від відстані. І карточка пробивається на початку і в кінці подорожі. Потім ця карточка повертається метрополітену.
Делі сподобався, та ми вирішили їхати вже сьогодні до Джайпуру через те, що останні 1-2 дні все одно проведемо тут же. А перший день, крім огляду міста, був присвячений вивченню цін, способів спілкування, особливостей організації подальшої подорожі з огляду на попереднє заповнення анкети для залізнодорожніх квитків і т.д. і т.п.
День 2: Джайпур – Баратпур
До «Рожевого міста» Джайпуру ми приїхали о 4 годині ранку, ще було темно на вулиці, але відкрита кафешка на автостанції, там ми провели деякий час, поки розвиднілося. На велорікші поїхали до Храму Сонця, або «мавп’ячого храму», як його називають в народі.
Звідти ходить маршрутка до Амбера. В цей замок можна підніматися на слонах. Замок біля озера з усіма необхідними ритуальними будівлями. З замку видно навколишню місцевість, храми, невеликі палаци.
В замку саме знімали індійський фільм. Було б дивно, якби якось не застали цей процес в Індії, поскільки Болівуд – найбільший виробник такого продукту в Світі.
Після замку ми спустилися побродити крученими вуличками, біля одного з храмів ми зустріли хлопчину, який намагався нам продати карту пам’яті на 2 гб, я відмовлялася, поступово зменшуючи вартість мало не вдвічі. І в результаті купила я її. Хоча це і був початок подорожі, але 2 краточки по 2 гб мене дещо турбували. Тепер я розслабилася – тепер я «впишусь». До речі, придбала я її там дешевше, ніж купила б в Києві чи навіть в офіційних магазинах Індії, там точно за мною ніхто цілу вулицю бігти не буде, щоб я купила її дешевше. Після огляду навколишніх видатних місць ми поїхали до центру Джайпуру. Якраз вже підійшов час, і відкрили свої двері місцеві музеї. Хава Махал (Палац вітрів), обсерваторія Джантар Мантар, міський палац Джайпуру, Ворота Сінгха…
На вулиці ми зустріли індуса, який запропонував нас відвезти в деякі храми, які, маючи невигідне місце розташування, не завжди відкривають свої чари туристам. Ми не пошкодували, що довірились йому. Дійсно, самі могли б і не зайти в ці закутки.
Потім він відвіз нас на автовокзал, а по дорозі завіз до свого друга в магазин, який торгує жіночим індійським одягом. Я довго його вмовляла, що сарі мені не потрібне. Вмовила, а далі на його прохання пообіцяли колись можливо повернутись.
До Баратпуру дібралися на автобусі вже пізно ввечері. Навколо було темно, ніякими кафе навіть не пахло, та був готель, де ми і взяли кімнату, повечеряли в ній і лягли відпочивати.
День 3: Баратпур – Фатепур Сікрі – Агра
Вранці вирішували – чи йти до Баратпурівського заповідника (Національний парк Кеоладео Гана). В кімнаті ми поснідали, вживаючи вже третій день одні фрукти і воду. Таки вирішили йти. Зібрали речі, розплатилися за номер і з рюкзаками сіли до велорікши. В заповіднику ми взяли на прокат 2 велосипеди і бінокль. Під Віталіком велосипед, який звик до маленьких і худеньких індусів, скоро присів, а там і шина в нього лопнула. То він плівся в мене десь позаду.
Там ми зустріли високого індійця з родиною, які приїхали з Делі на самостійну екскурсію. Акцентую на цьому увагу, бо високих індійців ми бачили надто мало. А чоловік приємний, гарно освічений, гарні манери. Надивившись на різних пташок, відмовившись платити за шину, ми поїхали до палацу. Шикарний палац, явно в ньому знімали індійські фільми, інше просто не допускається 
На автобусі ми відправилися до міста Фатепур Сікрі, тимчасової столиці часів правління Акбара.
Там ми бачили пару, яка з близнюками подорожувала по Індії, малим десь до півроку, він явний європеєць, а вона зі східними рисами обличчя. Ми їх ще в Тадж Махалі на наступний день зустріли. До мене причепився один індус, якого я просила не проводити для мене екскурсію, я все організую для себе сама, але він відчепитися не хотів, сказав, що це все абсолютно безкоштовно, та в кінці підвів до своєї торгової точки, і розрекламовував свій товар, від якого ми ввічливо відмовилися. З Фатепуру-Сікрі, кажуть, є підземний хід прямісінько до Тадж Махалу, та він нікому зараз недоступний.
Далі наш шлях пролягав до міста Агра. В ньому ми трапили на індійське весілля, яке святкувалося в будинку напроти нашого готелю, зовсім близько, бо прохід між будинками був завузький навіть для двох коней.
Там же ми сходили до розрекламованого в інших звітах ресторану (при готелі «Шанті Лоджія») з видом на Тадж Махал. Скажу, як пізніше з’ясувалося, там багато ресторанів, розташованих на дахах будинків (як правило, готелях), з яких, звісно ж, видно Тадж Махал. То ж в цьому ресторані (першому, який ми відвідали), ми вже насмілилися щось замовити поїсти, правда, поки що замовили не індійську їжу, а з асортименту європейського меню. Взяли медово-лимонний чай, який настільки сподобався Віталіку, що він його намагався замовити і в інших містах Індії. Та й зараз ми вже дома робимо такий. Повечерявши, ми відправилися спати.
День 4: Агра – Гуальєр
О 6-30 відкриваєтся Тадж Махал, ми підійшли до кас тоді, коли ще не було шести. Там вже було 2 величезні черги: одна до каси, інша до входу в Тадж Махал. Вже навіть була думка, що це можна довго тут чекати.
Але черга після відкриття обох «точок» пішла досить швидко, та й люди потім розійшлися по чималій площі паркової території, що дозволяло навіть сфотографуватися без «масовки». Зранку було неспекотно, чудова погода, ясне блакитне небо, і ось на його красивому фоні стоїть білий мармуровий палац з чотирма мінаретами. Такий білий, що може навіть злитися з небом і на фото не відобразитися. А по бокам стоять не менш красиві 2 однакових палаци з червоного мармуру. На площу до палацу входити потрібно без взуття, мармур трішки прохолодний після ночі, так приємно при сяючому сонечку. В мармурі – композиції з кольорового каміння (бурштин, нефрит, олександрит, бірюза та інше).
А цю лавочку називають «лавкою принцеси Діани»:
Всередині фотографувати не можна, але я це зробила. При чому там були індуси-охоронці, але мені нічого не сказали.
Після Тадж Махалу ми взяли моторікшу і, домовившись за загальну ціну, відправилися до визначних пам’яток Агри. Про іншу частину Агри, не менше цікаву за Тадж Махал, не говорять, а захоплюються тільки усипальньою. В той час, як в самій Агрі є багато на що подивитися і чим захоплюватися. Форт Агри, Ітімад-уд-Даула, «дитячий» Тадж Махал та інші…
Також ми вирішили поїхати на інший бік річки і подивитися на Тадж Махал з іншого боку, з того, де мала стояти усипальня самого закоханого багатія, правда з чорного мармуру. Та не судилося, дітки після смерті матері зігнали батька з керування. З річки якраз виходили корови, я стояла біля тину, фотографувала, була повністю на своїй хвилі. Аж одна корова, видно я стояла на її улюбленій стежці, або через її ж коров’ячий вагітний живіт, не розрахувала діапазон необхідної території для свого проходу, не захотіла обходити мене, і животом мене притисла до тину. Може десь в Україні я б засмутилася через цей інцидент, та в Індії находить абсолютний спокій… Я почала озиратися навколо в пошуках води, щоб обмитися. Не довелося мені довго шукати, мене погукав якийсь індус до води сам. Там ще знайшли оригінальний кольоровий пам’ятник: «дядя в окулярах». Там я гарненько обмилася і, сівши в «тук-тук», відчула себе везунчиком, поскільки, що може бути кращим за вітерець, який обдуває твою вологу спідницю в таку нещадну спеку?
До Гуальєру ми їхати мали на потязі. Це перший досвід такого транспортування в Індії. Купили квитки в так званий «загальний вагон». Потяг був довжелезний, стояв аж 2 хвилини. Свого номеру вагону ми не бачили. Сіли в той, який був найближчим, коли потяг почав рухатись. Почали просуватися по вагону… народу купа. Десь там примостилися, квитки наші перевірили, сказали, що не в тому вагоні сидимо і все. А сиділи ми в спальному вагоні, де за людьми зафіксовані конкретні місця, та наші «сусіди» не проти були нашої компанії. А ми вирішили: якщо їхати до місця призначення дві години, то навіщо переплачувати? І купили собі квитки до вагону, де мали б сісти там, де місця були, але, як з’ясувалося, в Індії в загальних вагонах це є неможливим. Все одно в результаті сіли на «вільні сидячі місця», хоч і на чужих полках. Тоді ж побачили і залізнодорожніх трансвеститів, про які були начувані ще раніше. Вони-таки клеяться до чоловіків, а ті або відмахуються, або відкуповуються. В Гуальєрі в нас був готельчик з цікавим двориком. Дворик був прямокутної форми весь в травичці, навколо рослини і … більше нічого… ніяких тобі столиків-стільчиків, можливо час від часу вони організовують там сабантуйчики. А ми собі вирішили наступного ранку організувати там сніданок на свіжому повітрі. А вечеряти пішли до ресторану. Вже вирішили ризикнути і замовити якісь індійські страви… Хотіли їсти дуже-дуже, та коли принесли їжу, дуже гостру їжу, ми її не доїли, але відчуття голоду не було. В шлунку все палало, повної ситості не відчувалося, та відчуття, що повечеряли все ж було.
День 5: Гуальєр – Орча
Про майже безкоштовний другий (крім головного) вхід до фортеці Гуальєра ми прочитали в якомусь звіті. Запитали місцевих. О… так вони знають, показали, ми знайшли. Вхід тут коштує 1 рупію (10 наших копійок). Якщо заходити через головний вхід, то огляд фортеці коштуватиме 250 рупій (25 грн.). Відразу нас зустріли величезні «оголені» статуї. Цим статуям вже багато-багато років. Їм моляться, квіти приносять. А Мікеланджело свого часу за нагі частини на фресках і скульптурах цькували.
В фортеці ми зустріли хлопця років 9, який вивчає 5 іноземних мов. Йому вчитися дуже подобається. Що в Індії не часто зустрінеш. Поспілкувалися і з ним трошки.
Вранці, після огляду міста, ми винесли маленький столик і  лавку на травичку, романтично так поснідали…
Далі ми рушили до Орчі через Джансі на автобусі з пересадкою.
Вечірня Орча мені нагадала Прагу.
День 6: Орча – Каджурахо Орча дуже сподобалася, красивий величний палац (в якому можна переночувати), гарненькі вулиці, храми, річка поруч. Навіть подумали про рафтінг, та коли підійшли до річки в притул, і дослідили частину сплаву, зрозуміли: не варто. Вода зараз впала, порогів майже немає, а ті, що є, нецікаві. Час гаяти не стали. В Інеті перевірили пошту. В ресторанчику поруч з готелем (в центрі міста за 15 грн.) я собі замовила помідорний САЛАТ. Мені принесли нарізані кільцями помідори. Ясно. Гарний салатік.
А далі на темпо (маленька маршрутка) відправилися знову до Джансі, пересіли на автобус до Каджурахо. В ньому ми познайомилися з індусом, який дуже хотів чимось допомогти. Я кажу: «Ну то можете порадити гарний, але недорогий готель зі зручностями в номері?». Але зрозуміти він мене не міг, потім Віталік йому сказав: «Готель. Дешевий. Гарний.», хлопець: «Ооо, а тебе я розумію!». Готель нам сподобався: з трьома прудіками, своїм рестораном, номер просторий ще й 15 грн. за добу.
Вирішили прогулятися вечірнім містом. На сувенірній вулиці нас «підхопив» своєю увагою хлопець і повів в найкращий ресторан Каджурахо, на його думку, звісно. Ресторан дійсно був затишний, але, як пізніше з’ясувалося, не один затишний ресторан в цьому гарному місті. Замовлення було зроблено. Ми кайфували: від погоди, вечір, приємна температура, навколо атмосфера тихого міста, в якому, тим не менше, живе життя, спокій, запахи дерев… Віталік собі замовив половину куриці. Йому принесли гомілку. Вєталь, жуючи іншу страву, уважно так дивився на ту гомілку, дожував таки, а тоді… увага… запитує в мене: «А якби я замовив цілу курицю, то це б мені принесли разом з бьодришком?»
День 7: Каджурахо
Прокинулися ми, ще не було шостої години ранку, і пішли на огляд Західного комплексу храмів. Барельєфи цікаві… еротичні... Такого я ще ніде не бачила. Та, якщо чесно, я очікувала фантастичних поз, а побачила стандартні еротичні пози, ну ще групові еротичні пози… Поруч стояли англійці, які між собою обговорювали… ні, не красу барельєфів, а їхню ідею… «Якщо це буденне життя індійців, то я їм заздрю» підвели підсумок англійці…
Вже десь за одинадцяту ми закінчили огляд комплексів, придбали книгу про Каджурахо, та бронзову еротичну відкривачку. І раптом, але дуже сильно, захотілося пива… Ми рушили на пошук вайншопа. Він тут є. Один. І користується цією привілегією. Пиво там є, але дороге, правда 5 рупій він нам уступив. Ось ми його відкрили і вперше за останній тиждень спекотного життя ковтнули холодної поживної речовини. Пиво сподобалося, навіть дуже. Чесно кажучи, від Індії такого подарунка не чекала, але, як з’ясувалося пізніше, чимало видів пива індійського визнані всілякими золотими медальками по всьому Світу. І ось ми в саму спеку, випивши холодного пива, рушили поснідати до ресторанчику, їжа тут виявилася смачнішою, та й її обсяги були більшими за вчорашній ресторан «подалі від видатного місця». І сам ресторан гарніший, та ще й в притул до храмів, їси і милуєся.
Тобто в Індії зв’язку «центр, видатні місця - їжа і проживання дорожче» немає. Головне не забути на початку замовлення сказати «No spice», де зробили замовлення. І, поки принесли їжу, ми допили (ну а як інакше?) жаданий напій… нас розвезло, обоє стали п’янючими… Їсти ще хотілося, але спати більше. Вирішили: ми і так відмінники, оптимально подорожуємо, заслужили вдень у спеку поспати! В цьому ресторані мені дуже сподобалися овочева пакора (овочі, зажарені в маслі, з хрумкою скоринкою) і цибулевий рості (щось схоже на наші деруни, але один на всю тарілку картопляний кекс з цибулею).  Та ще пішли взяти пляшку пива на майбутнє, та продавець забув, що нам вже робив знижку, став у вперту позу, ми побажали йому удачі, і пішли замовити квитки на потяг, і «додому» спати. Після двох годин «здоров’я» оглянули Східний комплекс храмів.
А ввечері рушили до крамниць: час набрати сувенірів. І таки набрали, вдосталь. Ціни збивають, але не так вже й охоче. Хитрі лиси. Але ми ж теж не промах. Посиділи, посміялися з крамарем, в якого стіна завішена фото з колишніми покупцями, які звичайно ж відправляють до нього своїх туристів-знайомих.
Він побачив, що беремо чимало, уступив теж чимало. Інакше не брали б.
День 8: Каджурахо
Вранці оглянули, крім самого міста, Південну частину «храмів», хоча це вже те, що від них залишилось, а ще точніше: це ті частини храмів, які можна споглядати в частинах житлових будівель сучасних каджурахівців, та два значних храма: Дуладео і Чатурбхудж. Останній – без еротичних скульптур та з майже триметровою статуєю чотирирукого Вішну.
Нас визвалися супроводжувати два молодих чоловіки, ми їх не просили, і компанія нам не потрібна була, але відчепитися не вдалося. Потім, правда, вони вимагали за свій втрачений час грошей. Самі вулиці Каджурахо по-своєму затишні, зустріли собаку, яка рятувалася від спеки в каналізаційному отворі…
В принципі, якщо не спати вдень, то оглянути можна все місто за один день, а сувеніри купляти ввечері попереднього дня, якщо приїхали вчора, або в цей же вечір, якщо приїхали зранку (переночуєте, і зранку до Сарнасу). Ночувати однозначно в цьому місті потрібно: по-перше, зручно в плані подальшого чи попереднього транспортування, по-друге: дешево, по-третє: готельчики невеликі і затишні, а кімнати просторові і цілковито в мармурі (правда, мармуру тут вдосталь кругом). Але треба це вирішувати з позиції загального плану подорожі, бо і транспорт тут не весь день ходить, і наступне місто-сполучник може не мати видатних місць, а гаяти час краще в цікавому місті/місці. Далі ми зібрали речі і відправилися на автобусну станцію. Там же зайшли до залізнодорожнього пункту. Ще вчора ми заповнили анкету відповідну, квитків на той момент на потяг з Сатни до Варанасі не було, але працівник нас запевнив, що сьогодні вони 99%, що будуть. Так і сталося. Це буде наш перший нічний трансакт на спальних місцях в потязі в Індії. З одного боку цікаво, з іншого… ну як би це пояснити… ми ж уже їздили до Гуальєра… ночувати в когось на голові не хотілося (або навпаки), а гарантій поки що ми ніяких собі дати не могли. До Сатни доїхали на автобусі. Далі сіли в потяг: нічого так, нормальний потяг. Спали в спальниках, білизну не видають, ліжка довші і ширші, ніж у нас, в три рівні, бокові - два рівні.
День 9: Сарнас - Варанасі
Нарешті ми приїхали до міста на священній річці Ганг, Варанасі.
Тут уже вирішили заїхати на пару годин до Сарнасу, там Ступа видатна і ціла солянка різноманітних храмів. Так біля цієї Ступи, ми побачили японку, яка великими кроками намотувала круги навколо Ступи. Кажуть, що скільки-то раз обійдеш навколо неї, то бажання збудеться.
В Сарнасі  є чимало на що подивитися і розташоване все компактно для швидкого огляду. Після обіду ми вже були знову в Варанасі. Пообідали і відправилися оглядати місто. Скоріше до Гатів, які стоять на Ганзі.  Їх ще називають Бенареські гати. Набережної такої в Світі більше немає… Тобто є красивіші, є гірші, але такої точно ніде не буде! Красива набережна, мені сподобалася, Гати (ворота, через які виносили трупи для подальшої кремації) сподобалися. Ну просто на деякі речі не звертати уваги і тоді все навколо чудово. Так і виховуєшся.
Кремації в Варанасі на березі Ганга до сих пір проводять. Правда вже не біля кожного Гата. Ну звичайно ж, ми ввечері сходили на цей захід подивитися. Фотографувати там не давали, індійці всі за цим дивляться, але при великому бажанні все можна зробити. Кремація в Варанасі коштує дорого, невелика кількість родин це собі може дозволити (але ж в Індії проживає 16% населення планети, то по кількості на день кремацій нормально так виходить). Але як кидають цих вже неживих людей… Я не впевнена, що то таки варто робити саме на Гангу в тому місті, хоча не знаю: як це роблять в інших місцевостях Індії. Те, що бачили ми: підготували місце для вогнища, наклали хмизу, підносять труп, швирь його у вогнище, швирь на нього ще хмизу. Та й нічого, що по голові бебехнуло, йому, отому, що лежить у вогнищі, боляче? Проходить повз індус, жує (!) щось, недожоване кладе в сміттєвий пакетик, сміттєвий пакетик швирь у вогнище… Потім попіл спускають у річку Ганг, в якій люди купаються, миються, перуть свої і туристичні (!) шмотки і, увага… п’ють цю ж воду… А поруч є німецька пекарня , принаймні назва така, а на скільки «німецька» не знаю.
В Варанасі ми спробували пиво місцевого штату «Кобра», воно заволоділо 20 медалями на міжнародних конкурсах, це пиво сподобалося найбільше з індійських.
День 10: Варанасі 
Вранці ми продовжили оглядати місто.
А далі знову повернулися до Гатів. Вчора ми не всі їх оглянули, тепер пішли оглядати з іншого боку, з півдня.
Вмовила я, нарешті, свого чоловіка не їхати прямо до Калькутти, а зробити заїзд до Гімалаїв. Правда, була ще ідея заїхати до тієї частини Індії, яка межує з М’янмою і Бутаном, та директор готелю, де ми жили, і ресторану відмовив нас, пояснивши, що цей регіон дуже агресивний. І те, що вони можуть вбити нас безпричинно, ймовірно десь на відсотків 99. А ще він же відмовив від рафтінгу в «Індійських Гімалаях», каже, що це не варте того, за рафтінгом треба їхати до Непалу, от там він класний. Та пізніше ми переконалися в зворотньому, правда запізно… На джипі ми доїхали до Мугал Сараю, сіли на потяг (квитки взяли в відповідній службі в Варанасі) і заснули, а потяг повіз нас до Сілігурі, міста, з якого далі поїдемо до Міріка.
День 11: Мірік
З’ясувалося по приїзді, що до Сілігурі треба добиратися ще й на джипі. Звідти автобусом дібралися до міста Мірік, це вже штат «Західна Бенгалія». Разюче відрізняється від тієї Індії, де ми були перед цим: чисто навколо, люди чистіші, вищі, краще знають англійську (цей штат найбільше піддався впливу Великобританії), а ще тут ПРОХОЛОДНО! Я навіть не одягала кофтинку, так хотілося трошки замерзнути. Це щастя, що в нас дома клімат не такий, як в більшій частині Індії, що ми знаємо, що таке холод, сніг. Хоча я не фанат холодної погоди, але при цьому обожнюю сніг. Але, як на мене, краще часом жити при холодній погоді, ніж не знати про неї як таку. В Міріку якраз виступав Прем’єр-Міністр цього штату (тобто найголовніший в штаті), такі інтонації в нього були, як свого часу у комуністичних керівників. Ну то все одно ми його не розуміли, і воно нам не треба було, пішли гуляти містом. Тут є гори, ліс, озера! Що ще потрібно для щастя!.. Пообідати! Тут же на головному майдані взяли собі вареники на пару. Смачно! Ситно! Дуже дешево! Обід на двох обійшовся в 3 грн. Повечеряли ми так само дешево і смачно! Так і хочеться додати літеру «л» після назви міста.
Переночували в центрі міста, в великому і гарному номері (25 грн.).
День 12: Даржелінг
Вранці вирушили на джипі до Даржелінгу (їхали дещо більше 2 годин).
Це місто ще вище на рівні моря. Приїхавши, ми відразу направилися до ресторану, де вперше за весь час отримали суп Thukpa, схожий вже «рідинністю» на наш, бо до цього часу їли кисільні супи. Віталік собі замовив страву під гордою назвою «риба». Йому принесли маленький скукожений шматочок підсмаженої риби. Він подивився на нього косо…
Щось йому не везе на замовлену їжу… Далі вирушили на пошук готелю. В центральній частині міста готелі коштують від 350 рупій (35 грн.). Біля автовокзалу (він знаходиться рівнем нижче) є за 20 і 25 грн. Залишивши речі, ми відправилися гуляти містом. Погода чудова, неспекотно, на всяк випадок, прихопила кофту. В місті відчувається дух християнства, вперше за весь час ми побачили костьоли, скульптури Діви Марії, Ісуса Христа. В цьому місті наприкінці 1913 року народилася видатна акторка минулого століття – Вівієн Лі в родині англійського чиновника.
Сходили до музею альпінізму, до зоопарку. Все сподобалося. Пообідали в ресторані зоопарку.
Вже вийшовши з зоопарку, я побачила мавпу, яка вільно собі пересувалася по тину, захотілося мені її сфотографувати, так вальяжно вона переставляла лапами.
Але ж де там! Після того як я її гукала, щоб зняти мордочку «в анфас», вона вишкірилася, приготовувалася стрибнути на мене. І поки Віталік сміявся з мене, я намагалася переконати мавпу, що нічого їй поганого робити не буду, тільки хотіла сфотографувати, ось у мене в руках фотоапарат… Нарешті та мавпа пішла собі, а Вєталю я сказала, що ми ще з Індії не їдемо, то я ще з нього посміюся… Як в воду дивилася… Але все по черзі.
Ми ще зайшли до Виставочного Центру, де саме була виставка картин. Скажу я, що не очікувала таких гарних і різноманітних картин, вони ще й продавалися. І, як на наші гроші, недорого. Ну там десь доларів 100. Але вони варті того. Навіть дуже. В нас гірше продають набагато дорожче. І ми б купили… було б де вішати… Так і вирішили: буде квартира - будемо привозити з різних країн картини. Принаймні, з деяких, де придбати те, що сподобається, буде можливим. Ну і плюс треба подумати, як їх перевозити. А Далі ми сходили в Регіональний реєстраційний офіс для іноземців, де отримали дозвіл на перетин кордону до штату Сіккім, колишнього Гімалайського Королівства, одного з найменших індійських штатів, загальною площею 7,3 тис кв. км. Пообіцяли не переходити кордон Тибету, Непалу і Бутану. До речі, в Західній Бенгалії до Тибету ставлення як до окремої держави. Більше того, вони просять всіх захистити Тибет від Китаю. Далі потрібно було організувати екскурсійний завтрашній день. А ми, до речі, потрапили в ці краї в так званий «високий сезон», коли ціни подвоюються в цьому і Сіккімському регіонах (це відбувається в жовтні і травні). Замовили екскурсію на завтрашній ранок: подивитися на схід сонця в Гімалаях. Пізно ввечері ми прогулялися ринком Даржелінгу, придбавши там чай, відомий на весь Світ серед поціновувачів цього напою. Господар цієї крамниці був приємний чоловік, все повторював для доньки, щоб та гарно вчилася, і тоді буде, як ми, подорожувати Світом.
Нас навчили перевіряти якість чаю: береш трошки чаю в долоню, зжимаєш долоню, дмухаєш у отвір руки, а далі відкриваєш і нюхаєш. Запах має підказати якість продукту. Як на мене, недостатньо гігієнічно та ще й для неспеціалістів сумнівний метод.
День 13: Даржелінг – Генток
Враження від вранішньої екскурсії чудові: прохолодно, але ось ти стоїш, і один з найперших зустрічаєш новий день, а сонце так красиво піднімається з-за гір, а гори і оточуюча природа невимовної краси… ммм… Конченджанга дуже сподобалася, це третя за висотою верхівка світу, перекладається з тибетської мови як «гора п’яти скрабів». Найвища точка Індії. Видно Еверест.
До речі, Конченджангу видно було у нас з вікна готелю. В перший день ми її не помітили з вікна, поскільки були красиві білі хмари, які зі снігом «з’єдналися», і «приховали» гору. Та, сьогодні, повернувшись з екскурсій, побачили… в усій красі цей восьмитисячник.
Далі нас чекав Генток – столиця Сіккіму.
День 14: Гангток
З усіх індійських міст, які ми побачили в цю подорож, це місто здалося найбільш європейським, хоча і знаходилося з усіх міст найсхідніше. Чисто, атмосфера комфортності, дружньо. Місто ми оглядали в т.ч. і з висоти пташиного польоту на місцевому фунікулері. Навколо цього міста розташовано багато монастирів, один з яких ми і відвідали. Монастир Румтек вважається найбільшим в Сіккімі, побудований ще в першій половині 18 століття. Ще оглянули декілька парків і заповідних територій Сіккіму, сходили на виставку орхідей.
В нашому готелі за джип, супроводжуючий в екскурсіях, просили більше, ніж в туристичній компанії, де ми і замовили пакет екскурсій в 6 точок, включно з поїздкою «схід сонця в Гімалаях», виїжджати треба рано вранці, а в Гангтоці готелі закриваються о 22-00 (тобто запізнився – ночуй на вулиці), і відкриваються о 08-00. А виходити треба о 04-00 ранку. Для екскурсій вони двері відчиняють в потрібний час. Ми попередили про завтрашню екскурсію і попросили о 4 ранку нас випустити. Портьє пообіцяв все зробити.
День 15: Гангток
Ось ми прокинулися зранку, перекусили, одяглися, виходити… а двері зачинені, і нікого немає. Ходили по готелю гукали «ау». Ні, нікого немає… То що робити?.. Залишається вилазити через вікно… Гангток – гірське місто, і готель наш стояв над «прірвою». Я відчинила вікно (Слава Богу, що вікно можна було відчинити!), почала вилазити, ступаючи по тоненькій лінії-виступу від стіни, далі я вже стрибнула. Нічого так, нормально. Але коли поліз зі своїм животіком Віталік, я застовбеніла…
Кажу: «Не лізь, почекай, я гляну, можливо зможу відчинити двері з зовнішньої сторони». Двері, звісно, я не відчинила, але помітила чоловіка, який бурчить і ходить поруч, на годинник дивиться, з’ясувалося, що це водій нашого джипу. Я йому пояснила в чому справа, і пішла до чоловіка, той товстунчик виглядував з вікна: «Ну що там?». Кажу: «Шукай інше вікно». Пішов… щось він пошукав і таки знайшов. Говорить, що навіть зістрибувати там легше і безпечніше.
Знайти, насправді, міжміський транспорт в Індії не є проблемою. Достатньо володіти базою англійської мови, щоб пояснити, куди треба дістатися. Люди покажуть, підкажуть, порадять. Я не робила в описі на ньому акцент з цієї причини. А ще краще мати путівник «Lonely planet». Там чітко написано, що ходить, куди їде, де сідати. До Калькути ми відправилися після того, як погуляли ще містом, з’їздили на екскурсії, посмакували тутешньою їжею. Транзитне місто, як і по дорозі до Гангтока, мав бути Сілігурі. Звідти до Калькути ми вирішили «спробувати» лежачі місця в автобусі, поскільки переїзд мав бути нічним, та й хотілося дізнатися, що воно таке. Лежачі місця розташовано прямісінько над сидячими, і може б ми краще відпочили б цю ніч, якби самі були коротшими чи ці ліжка були б довшими, але коли хочеться вирівняти ноги, а їх немає куди вирівнювати, то… Все одно ми доїхали до місця призначення. Знову ж таки недорого.
День 16: Калькутта
В Калькуті ми вперше зняли номер зі зручностями на поверсі (25 грн.). Шукати номер довго не хотілося – це ж Калькута! Хто не знає місто Калькуту?!?!?! Правильніше - Колкату. Відразу ж залишили речі і відправилися на оглядини.
Повечеряли в сусідньому з нашим готелем ресторані. Але, зізнаюся, іноді краще знати, ось в таких містах, якесь гарне феншуйне місце. Хоча, коли втомлений, хочеться десь швиденько поїсти і йти відпочивати, то все одно… хоча хто його знає… можливо чарівний модний ресторан зніме втому, запам’ятається не менше за видатні місця. Але сила дослідження останніх виявляється пріоритетною. В той день я дуже хотіла в ресторані попросити, щоб вони мені принесли половинки огіркового, цибулинго і помідорного салатів + масло. Бо такі там були в меню. І я б це все змішала і з’їла б салат зі звичним смаком! О нарешті! Дібравшись до ресторану, я таки за це все запитала, на що офіціант мені сказав: «А у нас є такий салат, де все разом». Я здивована і рада, прошу його принести, а заодно запитую: «Як же він називається?», у відповідь чую: «Зелений салат»… Враховуючи простоту назв індійських салатів, я  подумала, що це салат із зелені (ну там, як у нас: петрушка, укропчик і тд), а виявилося інакше, та ще й з солодким перцем.
День 17: Калькутта
Ми, як завжди, прокинулися рано вранці і пішли на огляд міста. З автобусами нам везло, прямо таки «на ура», йдеш собі вулицею, під’їжджає автобус, ми запитуємо у когось з пасажирів, чи йде цей автобус туди-то, у відповідь чуємо: «Так», сіли, під’їхали. Так було декілька раз. Тобто не ми шукали автобус, а автобус нас. До речі, саме в Калькутті ми побачили ще один вид транспорту індійського. Ми вже їздили на моторікшах, велорикшах, тепер перед нами були просто рікши. Такі, яких використовували ще за часів Віллі Фога. Але проїхатись на них ми вже просто собі не дозволили. І так бувало: дивишся на того велорикшу худенького, який з останніх сил пихтить, крутить колеса велосипеда, а це худенький і маленький індус буде тягнути близько 170 кг… То видно хтось нам за нашу «грінпісівську» позицію віддякував вчасними і доречними автобусами. Парк біля Вікторія Меморіал сподобався дуже. Сама будівля відкривалась о 10 годині ранку. То ж в нас було багато часу погуляти в ньому і десь поруч. А там полюбувалися і серединою такого красивого палацу. Фотографувати там не дозволяють, але середина  не менш цікава, ну це і так зрозуміло всім.
Ми сходили до житлового будинку – музею Рабіндраната Тагора. Я ще з угорського міста Балатонфюред, де він відпочивав, де стоїть йому пам’ятник, мріяла про це. Музей мені сподобався. Ходили там без взуття і фотоапарату. Сказала охоронцям при вході: «Щось трапиться з фотоапаратом, візьму щось з музею на пам’ять». Музей зроблено в будинку, де жив Тагор. А будинок цей говорить сам за себе!
Багатий був письменник. Багато по світу поїздив. Наді мною сміявся мій чоловік. Я читала великий перелік країн, в яких побував Рабіндранат Тагор, так от, він каже, що розвертаюся до нього, прицмокуючи, з витягнутими губками, і як бабця бурчу: «Нічого так поїздив дядя». З музею я не хотіла йти, але він закривався, довелось рухатися далі. Побували ми ще у вірменському кварталі, дивилися місцеві собори, тут їх достатньо, колишня британська колонія все ж, біля будинку Матері Терези та інших видатних місць.
День 18: Бабунешвар-два печерних комплекси Удаігірі і Кандагірі.- Пурі
Ми відразу ж попрямували до печер Удаігірі і Кандагірі.
Ось я і дочекалася свого часу... Потираю ручки… В печерному комплексі Удаігірі, нічого не пояснюючи, раптом на веселого і розслабленого, хоч і завжди Дикого, Віталія кинулося маленьке мавпенятко… Віталік скинув рюкзак на руку, мавпенятко відкотилося, тоді на нього пішла мама-мавпа, Віталік на неї рюкзаком гримнув, а у самого обличчя ммм… серйозне, щоб не сказати інше слово, піт на лобі виступив конкретно… мама-мавпа віддьорнулась, тоді пішов на нього батько-мавпа, тоді вже Віталік нахилився і зробив вигляд, що камінь підняв, і готується жбурнути в мавпу. Нарешті родина відчепилася. Отож, Віталію Володимировичу, Ваша дружина постояла посміялася з Вас… будете знати на майбутнє, як воно… Правда, після цього інциденту, я теж набрала каміння в руки, бо мавп там було безліч. Реакція, як у собак, на замах руки. Навіть сподобалося їх відшуркувати. В цих печерах збираються місцеві мешканці для вранішньої, а може і не тільки, фізичної зарядки. І вправи в них достатньо цікаві: то вони ловлять руками якихось уявних комах, при цьому випускаючи з себе певні звуки, щось на кшталт: «ааууаафф», то піднявши голову до неба, гелгочуть потужно, як лелека виставляючи крила… То ми проходили повз них, може і цікаво було б залишитися, щоб подивитися на весь комплекс вправ, та якось некоректно було на них витріщатися… Повернулися до залізнодорожньої станції Бабунешвару і пройшлися містом.
Далі взяли велорикшу і поїхали до Сагару. До середини храмового комплексу людей іншої віри не пускають. Можемо милуватися тільки з майданчику оглядового. Але, щоб на нього потрапити треба донацію внести, прибіг індус до нас, показує журнал, де є записи, що люди поздавали по 1000-10000 рупій. Я йому пояснила, що дам 10 рупій і хай йде собі, він моментально погодився. До цього храму свого часу не пустили чоловіка Індіри Ганді, вона в знак солідарності з ним, не зайшла до храму і сама. Постояли помилувалися трішки храмом, літаки літають на фоні храму, як мухи біля корів.
Далі сіли на бусік до Пурі… Почали шукати готель відразу ж. Непоганий готельчик, 2 хвилини від пляжу 15 грн. за ніч. А ось біля самого пляжу є готелі за 60 грн. і за 25 грн. В останньому ми і зупинилися: великий номер, з нами відпочивали і господарі цього ж готелю. Про нас вони щиро турбувалися. Їжу на замовлення готували, принесли сітку від комах для ліжка, цікавилися нашими справами… Ми залишили речі і, нарешті, пішли до Індійського океану. Відчуття ейфорії заволоділо мною. Я бігала по пляжу, як маленьке дівчисько. А Віталік фотографував мій «стан». Майже відразу мене попросили дозвіл сфотографуватися з індійською компанією хлопців і дівчат, які купалися одягнутими.
День 19: Пурі
Хвилі океану були незначні.. Гарненько в них поборсавшись, ми не менш гарненько поснідали. Ближче до обіду хвилі стали більшими, а це так ми удвох любимо. Надурачились, наплавались, пообідали, знову поплавали. День – розслабуха, одним словом! Цього хотілося давно! В той день йти з пляжу не хотілося. Сонце не пекло і навіть не світило в очі, небо було затягнуте якоюсь димкою, походження якої мені не відоме, через неї можна було здогадуватись де сонце, за часом і за більшим світлом, ніж на іншій частині неба. Ми випили холодного пива, з’їли солоної риби, яку придбали в селищі біля берегу… не знаю… я такої риби не люблю… вона і смачна б була, якби так не «хрумтіла» крупна сіль на зубах. Та залишатися під сонцем, навіть прихованим, не варто було… мені стало раптово негарно, мала я температуру, випивши ліки, я завернулася в спальник, включила телевізор, подивилася індійський фільм. Час вже було йти до селища рибальського, де ми замовили вечерю з морепродуктів, температура все ще трималася, знобило, Віталік мене саму залишати не хотів, а мені не хотілося, щоб ми не виконали свого зобов’язання - прийти на цю вечерю. Зібравши останні сили, я встала, і ми пішли до селища. Їсти мені не хотілося, натомість Віталій Володимирович мав неабиякий апетит, і він із задоволенням з’їв дві порції. Я все ж поспостерігала за життям звичайних індійців-рибалок. Тут же, де ми їли, вони поклали свою дитину спати прямо на підлогу. Поруч в іншій кімнаті вечеряв якийсь самотній іноземець. Будиночки маленькі і низенькі. Тут же стоять бочки з солоною рибою, коробки зі свіжою рибою, лодки. Вночі, як мені не було спекотно, та я, загорнувшись у спальнік, одягнувши весь теплий одяг, який мала, гарненько пропотіла, що наступного ранку відчувала себе здоровою.
День 20: Пурі Цього дня ми встали раненько, бо збиралися порибалити разом з індійцями в Індійському океані. Та океан штормило, рибалки не могли відплисти від берега.
Трошки посумувавши, пішли повалятися в ліжку. Ввечері сходили на виставку фігур з піску.
День 21: Пурі-Конарк Сьогодні ми встали рано вранці, щоб дібратися до Конарку не в спекотний південь. Конарк еротичними позами нагадав Каджурахо, та він зроблений був набагато делікатніше, різьба по каменю була настільки майстерною, що ми ходили, як два «знавця» вдивлялися в сонячні колеса, в барельєфи, окремі статуї (чого не було в Каджурахо).
Та й сам храм в Конарці один – храм Сонця - великий, навколо все в зелені, дерева, дещо далі плантації з сільськогосподарськими угіддями. Їхати звідти не хотілося. Ввечері ми прогулялися Пурі. Приємний запах і свіжості, і якихось дерев, рослин, квітів змусив думати про щастя земного існування. Якби ще й малі були поруч, щастя було б повним!
День 22: Пурі Вранці ми покупалися досхочу, ще раз прогулялися чарівними вуличками Пурі, зайшли до місцевих храмів.
Настав час обіду і… Далі на потяг до Делі. В столиці в нас залишилося багато справ  А через три дні ми вже обнімемо своїх дітей!!!! Швидше б потяг їхав 
День 23: Делі З нами в купе їхали індійські студенти, високі і симпатичні хлопці. Ще вчора, під час чергового рейду залізнодорожніх трансвеститів, ми проникли мовчазною симпатією один до одного. Один з тих трансвеститів помацав сплячого хлопця за чоловічі геноталії, після чого хлопець прокинувся і відмахнувся рукою від трансвестита. Я була достатньо здивована. Тобто, я не вперше цих «заробітчан» бачила за подорож в Індії, але, щоб отак нагло і безсоромно чіпати певні органи?!... А хлопець після цього інциденту не міг заснути, крутився, крутився, а тоді і зовсім піднявся. А я не могла заспокоїтися: тільки подивлюся на нього, хочеться сміятися… він так неагресивно тих поців відігнав, але і незадоволення обох сторін було таке смішне, в кого театральне, в кого наївне… І мою приховану посмішку бачили його друзі. Тільки я знову на нього гляну, після цього намагаюся кудись обличчя заховати, вони зирк очима на мене, потім на свого друга, потім і собі посміхаються… Ближче до вечора ми приїхали до Делі. В цей день ми встигли погуляти містом, відклавши на завтра огляд основних точок. Докупили деякі сувеніри.
День 24: Делі Огляд міста почали з самісінького ранку. Спочатку пішли в ту частину міста, яка носить назву «Нью Делі», до Кутуб Мінар і залізної колони (стовп, який не іржавіє, не пліснявіє). І який, якщо обнімеш двома руками, то бажання збудеться. Але я так собі подумала, що заради одного бажання все життя носити таааакі довгі руки не хочу. Дивилися і інші видатні місця, включно з Усипальнею Хумаюна, з якого брали приклад при будівництві багатьох монументів в т.ч. Тадж Махалу, гробницю Сафдарджанга, Пурана Кілу з фортецею і парком з красивим озером, де катаються на індійських катамаранах, Лоді гарден та інше.
Віталік знайшов собі велике задоволення в магазині алюмінієвого посуду, який тут продається за значно нижчими цінами за українські. В цей магазин ми поверталися чотири рази за ще однією алюмінієвою каструлею. А поруч був індійський бенкет…
Останній день перебування в Індії примушував нарешті сходити до кінотеатру, що ми планували зробити в цій подорожі з самого початку. Літак в нас мав бути на наступний день о 5-50 ранку, в аеропорту варто бути о 4 годині, виходить о 3 прокидатися і відразу виходити з номеру… чи краще зовсім не лягати… і навіщо цей готель тоді… От ми і вирішили сходити на нічний сеанс до кінотеатру. Фільм Бандаскара, якого хвалили індійці, «Стиль» починався о 22-45, якраз нам підходив. Фільм складався з двох серій (загальний час – 3 години) і 15 хвилин перерви. Головну роль в ньому грала Місс Світу Пріянка Чопра. До кінотеатру з речами не пускали, ніде їх залишити не можна, довелося відносити маленький рюкзак і фотоапарат на ресепшн до готелю, в якому ми зупинилися попередньої ночі, і де вже був великий рюкзак, йти до кінотеатру знову, дивитися кіно, йти за речами, виходити на потрібну вулицю, де і сідати до автобусу, який відвезе до аеропорту. Мали б це зробити і зробили до 3 години. В кінотеатрі хлопців і дівчат перевіряли на наявність чогось недозволеного, ніжно облапуючи все тіло. Жінка мене всю обмацала, питаю: «Все нормально?», каже: «Так!», «А якщо я щось поклала між ногами?», посміхається: «Ні-ііі». Фільм шикарний, посміялися досхочу. Очікуваних танців зі співами не було. Та були шикарні вродливі дівчата, гарні високі чоловіки-індійці, дорогі готелі, квартири, подіуми, Бомбей, чи то пак – Мумбаї, сучасне життя багатих індійців. Інший бік Індії, який ми, як правило, не бачили, подорожуючи країною. При продажу квитків, нам сказали, що фільм буде на хінді. А насправді був двома мовами: хінді і англійською. Я під впливом цього фільму проходила ще 3 дні в Україні.
Вийшли ми вже з речами «на фінішну пряму», автобуса так і не дочекалися, тому взяли «тук-тук» і доїхали до аеропорту. В цей раз українців на борту було більше, відсотків 80.
А дома вже на вулиці перед будинком ми зустріли свої рідні мордашки, вони підросли, подорослішали і сумували за нами, як і ми за ними, сильно-сильно, добре, що їх двоє, все ж найрідніша душа поруч і легше сумувати разом.
P.S. Загальні витрати (без сувенірів) склали 700 доларів.
Деякі поради:
• Взяти по максимуму (з огляду на кількість днів) «Ентерол» чи йому подібні ліки.
• Зуби краще чистити з бутильованої води.
• Коли купляєте фреши, теж пам’ятайте про можливі наслідки.
• Збираєтесь на узбережжя - не забудьте крем від комах.
• Не хвилюйтеся: в Індії розібратися з усіма питаннями легко!
• Для тих, хто любить манго: їхати потрібно в кінці січня – лютому, це як раз сезон манго, а видів цього фрукту тут близько 140.



Автор - Дика Міла.

ФОТО